«Кому суждено умереть, тот умрет». Как город Монастыриска целый год сражается с COVID-19

Одразу, коли це сталося, я відчувала одночасно безсилля та злість. Хотіла, щоб лікар з Чортківської лікарні поніс відповідальність або хоча б щоб туди приїхала якась перевірка. Я телефонувала у різні інстанції, але результату не було. Журналісти, що писали про наш випадок, зверталися до Чортківської лікарні – і лікар просто не давав коментарів. Так усе і заглухло.

За цей рік багато чого змінилося. Моя мати, що працювала і жила в США, коли батько помер, тепер повернулася додому. Вона не може жити в їхньому з батьком будинку, тому ми його продаємо і купуємо їй квартиру. Моя донька, яка рік тому також перехворіла на коронавірус, поїхала жити та навчатися до Києва.

Коли було 40 днів зі смерті батька, люди були ще налякані, сиділи вдома. Ми лише з’їздили на цвинтар – й усе. Жодних поминальних обідів. На рік мама замовила обід у кафе і запросила людей. Всі прийшли.

Вже ніхто не боїться, хоча ситуація наче не стала кращою. Люди хворіють, але все одно ходять у магазин, в гості, спілкуються… Сестра розповідала, що у дитячому садочку, куди ходить її донька, хтось захворів на коронавірус. Ну захворів і захворів, то й що? Зараз це нікого не шокує.

Я не хворіла, мій чоловік також. Але не можу сказати, що я приймаю якісь особливі заходи для цього. Єдине, що роблю, – мию руки після повернення з вулиці, та й все. Я живу звичайним життям, бо неможливо стільки часу жити у напруженні та боятися. В мене така думка: кому судилося захворіти, той захворіє. Кому судилося померти, той помре.

Добавить комментарий